Про стилістичні особливості

Додекафонія

Константін Реґамей як композитор, у великій мірі автодидакт, почав практикувати додекафонію у період, коли в Польщі лише Ю. Кофлер мав справу з цією технікою і його досягнення відомі були лише у вузькому, львівському колі. Він прийшов до додекафонії з боку повного хроматування звукового матеріалу, тож це був схожий шлях до Шенберга. Першими спробами Константіна Реґамея були Перські пісні, а саме Квінтет, який був результатом використання додекафонічного конструктивізму у віртуозних інструментальних фактурах, якого, однак остаточним ефектом став неоромантичний вираз. На думку композитора використання правил класичної додекафонії ще не визначає стилю твору, це також не веде до створення нової музичної мови; Константін Реґамей трактував додекафонію виключно як визначену композиторську техніку, за допомогою якої писав у різних стилях, нп. у Квінтеті (ІІ частині) у стилі Брамса, у Музиці для струнних (частина IV і пізніше в Автографі він наблизився до неокласичного стилю, а у 4 x 5 продемонстрував 5 способів ставлення до серії. У незакінченій опері Дон Робот серіалізації піддав не лише музику (мелодію, гармонію, поліфонічні комплекси), але всі аспекти сценічного твору, як, наприклад візуальні ефекти, світло, рух співаків та груп сценічних персонажів. Після 1968 року Константін Реґамей використовував додекафонію дуже рідко. Прагнення композитора, щоб розвинути додекафонію, та одночасно створити індивідуальний музичний стиль розходилося від напрямку розвитку європейської додекафонії, який вів до абсолютного серіалізму відкритого O. Месьяном. Константін Реґамей, прагнучи до музики з оригінальним виразом, експресивної й барвистої, підтверджував погляди, що ця музика бере свій початок у неокласицизмі й неоромантизмі, однак уникав надмірного систематизування. Як один із перших польських додекафоністів, у роботі Б. Шафера (Класики додекафонії) був зарахований до поміркованих додекафоністів, як нп. Ф. Мартен, Л. Даллапіккола. 

Фрагмент Cinq poèmes de Jean Tardieu для аналізу додекафонічних серій, створеного Кристиною Тарнавською-Качоровською; у: Обличчя полістилізму, с. 190.

Полістилізм

На думку композитора у музиці 50-их років переважає монотонія стилю і статичність фактуральна, тому що конструкція твору зводиться лише до контрастів динаміки і якості сонористичних. У межах одного твору Константін Реґамей застосовував різні техніки, часто з різних історичних періодів. Він вважав, що творчість має відображати особистість митця, а один стиль та одна школа обмежувала і робила біднішими його творчі можливості. Константін Реґамей цікавився алеаторикою, для нього найкращим був точний запис, але вважав, що імпровізація не належить до європейської традиції, а музиканти не відчувають її істоти і не вміють імпровізувати. Він вважав роль алеаторики як фактора який збагачував фактуру твору, але визначаючи його межі; повної свободи не сприймав. Прикладом алеаторики Константіна Реґамея є «ефект натовпу» у першому творі з П'яти поем Жана Тардьє, в якому вражіння повної свободи було отримано на основі скелета чітко виписаних вокальних партій; у останній частині з 4 x 5 на фундаменті виписаної чітко групи тутті імпровізують 4 квінтети. Думка Константіна Реґамея була дуже схожою до думки В. Лютославського, який користуючись так званою обмеженою алеаторикою, у своїх творах позначував її межі. Непідробною рисою композитора є схильність до того, щоб передати у музиці гумор, жарт, іронію та персіфляцію. Сміх як вокальний ефект з’являється у п’ятої з П’яти етюдів та у Трьох пісня клоуна. Відомим стало виконавче визначення «prokofieusement» у Музиці для струнних, яке пропонувало виконавцям підкреслити іронію та дух цього композитора. Багато творів Константіна Реґамея закінчується звуковою несподіванкою: повторюванням цієї самої теми (Sonatina для флейти та фортепіано), шепотом на закінчення П’яти етюдів, уповільненням темпу, що нагадувало гальмування грамофонної платівки (Lila). Всі композиції Константіна Реґамея мають знак стилістичного плюралізму, вони є виразом властивого їм полістилізму і свідченням про досконалі здібності композитора писати у різних стилях. Цю тенденцію видно вже у першому творі написаному під час окупації у Варшаві, у Перських піснях, та у Варіаціях і темі міститься варіація у стилі Баха; у Музиці для струнних, хоча він писав її у техніці додекафонії, композитор, використовує значний контраст між двома серіями: на одній, на якій він вибудовує досконалі акорди, а на другій - з дисгармонійними звуками; у П'яти поемах Жана Тардьє поєднує авангард, сонористичну хорову фактуру та стилізацію характерну для італійського ренесансного мадригалу. Особливим взірцем є Симфонія інкантації, в якої композитор поєднав віддалені стилі: доісторичні заклинання з Формози як документ етномузикознавчий, індуїстське заклинання з 8 століття, ассирійську інкантацію для заклинання і вигнання демонів, цитату з virelais Adama de la Halle, з текстом італійського любовного сонета Гаспари Стампи, поєднаним з інструментальною серіальною технікою. Цей спосіб складання творів Константін Реґамей вивчив відмінно, в останньому творі – у Візіях отримуючи дуже сильний вираз та цілісну стилістичну єдність елементів сонористичної техніки з традиційною музичною мовою, перед усім у виді хорової фактури. Зараз стилістичний плюралізм, аналогічно до наявної у літературі 20-го сторіччя схильності до відмови від видової чистоти через розмивання меж літературних жанрів та поєднання різних форм і стилів наративу, є композиторською позицією, санкціонованою постмодерністською стилістикою. Одним з піонерів такої позиції був Константін Реґамей (з нп. Ч. Айвзом). Існують інтерпретації які пояснюють таку позицію Константіна Реґамея ренесансним розмаїттям його таланту, генетичною і біографічною полікультурністю його особистості та розмаїтістю його дій (був теоретиком нової музики, критиком і музичним есеїстом, піаністом і композитором, філологом і знавцем 40 індоєвропейських і східних мов, посередником культур Сходу та Заходу).

Ставлення до східної музики

Як філолог-сходознавець, дослідник санскриту та тибетського наріччя Константін Реґамей був одним з найвидатніших знавців східної музики. Довгий час він шукав ключ до цієї музики, щоб не обмежуватися до захоплення екзотикою зовсім відмінних гам та ритмів, незрозумілих у своєму сенсі для слухача із Заходу. Дослідження онтологічного підґрунтя орієнтальної музики, утвореної у процесі імпровізації у зовсім іншому сприйнятті часу, закликало Константіна Реґамея до висновку, що роль і функція східної музики немає нічого спільного з європейською концертною практикою. Він вважав, що вплив музики Орієнту на західну музику неможливий і заперечував тезу A. Даніелу, який казав, що музика Сходу принесе оновлення музиці Заходу. На його думку, цей синтез неможливий; можливо лише переймати та адаптувати готові форми східної музики, що може дасть результати, але спочатку на Заході потрібно виховувати нових музикантів та глядачів. Він казав, що позиція таких композиторів як О. Месьян, які позичають вирізки ритмічної або мелодійної схеми з індуїстської музики і включають їх у структуру твору, який виріс з традиції західної культури, є неприйнятною. Крайнім виглядом таких музичних конгломератів як продуктів культури заходу для суспільства споживання, які на думку Константіна Реґамея були приведені до меж абсурду, через фрі-джаз який знаходить інспірацію в індуїстської музиці.